Олена Стукан народилася в місті Болград, але ще немовлям — у пів року — разом із родиною переїхала до Херсонської області. Там вона виросла, закінчила школу, здобула професію, вийшла заміж і народила двох доньок.
Родинне життя кипіло — Олена з чоловіком чекали на народження онуки, працювали, будували плани. Та все змінилося 24 лютого 2022 року.
«Того ранку я збиралася на роботу, і коли почула, що почалася війна, не повірила. Але коли побачила колони техніки на трасі, зрозуміла — це реальність», — згадує Олена.
Перший день війни — страх і молитви
«Я до останнього вірила, що все це закінчиться за тиждень. 21 століття ж, ну як таке можливо? Старша донька їхала в Херсон на роботу, але вороже угруповання не дало їй доїхати — танки перекрили дорогу. Ми молилися, щоб вона повернулася додому живою. Було дуже страшно».
Життя в окупації
Родина Стукан не хотіла покидати дім — усе життя вкладено в цей побут. Працювали, як і раніше, попри небезпеку.
«На третій день повномасштабного вторгнення в нашому селі вже “хазяйнували” буряти та кадирівці. Вони виганяли людей із будинків і селилися там. Почався голод — у магазинах зник хліб. Нам пощастило, бо мали невеликі запаси продуктів. Ми переобладнали підвал у сховище і прихистили там 12 родичів — діти, батьки. Спали на холодній землі. Дуже важко згадувати ці дні».
Згодом загроза стала ще серйознішою — окупанти шукали інформаторів. До Олени теж прийшли з пропозицією співпраці.
«Я одразу відмовилася. Вони почали погрожувати. Тоді ми зрозуміли — час тікати».
Через півтора місяця родина зібрала своє життя в один чемодан. На шляху до Миколаєва, що за 100 км, їх перевірили на 72 блокпостах. Дорога зайняла 24 години.
Повернення до рідного Болграда
У другий місяць повномасштабної війни Стукани приїхали до Болграда. Хоч Олена не жила тут понад 40 років, тут було спокійніше.
«Ми цілий місяць не виходили з дому, ні з ким не хотіли спілкуватися. Лише згодом дізналися про благодійний фонд і діяльність Світлани Бєрбат, яка допомагає переселенцям».
Познайомилися завдяки доньці Олени, яка взяла участь у конкурсі малюнків і виграла приз. На церемонії нагородження Світлана запросила родину на служіння, а згодом — запропонувала допомогти з реєстрацією на видачу гуманітарної допомоги. Так почалася співпраця.
Олена активно долучилася до діяльності фонду: координує підготовку заходів, займається соціальним напрямом, підтримує інші родини.
«Фонд проводить багато заходів, спрямованих на психологічну підтримку, відновлення після стресу. Завдяки цій роботі я сама змогла відпустити багато болю. Бо, чесно, я не боюся обстрілів — ми до них звикли. Я боюся почути, що війна закінчилася, а мого дому вже немає… Це не дає мені спати. Коли думаю про те, що більше не маю куди повертатися, — сльози самі течуть».
Та попри все, родина Олени живе далі. Вони мріють, будують плани і вірять — усе в Божих руках.