Альона — звичайна жінка з незвичайною витримкою. Їй 44, вона має трьох дітей, любить домашній затишок та ранкову каву. Але сім років тому її життя змінилось назавжди — унаслідок тяжкої хвороби вона втратила чоловіка, опору й любов усього свого життя.
Ми жили просто, але затишно
Разом із чоловіком Олексієм вони будували дім, мріяли про подорож до Карпат, виховували дітей — трьох дівчинок. «Ми не жили розкішно, але завжди були разом. Він умів розвеселити мене навіть у найважчі дні. Діти його обожнювали», — згадує Альона.
Її чоловіку спочатку призначили ліки від хронічного запалення. Побічні ефекти здавалося незначними, і він продовжував працювати, виховувати дітей, будувати плани. Але з часом його стан погіршився — почалася втома, жовтушність шкіри, втрати апетиту. Діагноз був як грім серед ясного неба: лікарственний цироз печінки.
«Я не могла повірити. Ми ж тільки лікувалися — нічого серйозного. А виявилося, що хвороба вже далеко зайшла», — каже Альона.
Сльози — вночі. Вдень — мама має бути сильною
Перші місяці після трагедії були схожі на туман. «Я прокидалась і думала: може, це сон. А потім чула дитячі кроки в коридорі й розуміла — треба вставати. Треба жити далі».
Фінансово стало важко. Психологічно — ще важче. Через декілька років Альона познайомилася з пастором місцевої церкви, куди її запросила сусідка. «Я прийшла просто послухати, а залишилась… бо знайшла світло».
Пасторська опіка — підтримка, яка не засуджує
Пастор і громада не лише надали Альоні гуманітарну допомогу, а й стали її новою родиною. «Я вперше за довгий час не почувалася самотньою. Ти дійсно бачиш, що людям на тебе не байдуже, тобою цікавляться та за тебе хвилюються.»
Церква запросила Альону долучитися до волонтерської роботи. Згодом вона стала активною учасницею жіночих зустрічей, допомагає в організації дитячих заходів і готує їжу на свята в церкві.
Я не героїня. Просто мама
Сьогодні Альона не приховує — сум залишається. «Я досі іноді лягаю спати і повертаюся думками в ті часи, коли він був поруч. Але зараз я вже не одна. У мене є діти. І є люди, які щиро турбуються».
Альона мріє побачити, як її діти стануть щасливими дорослими. Вона не будує грандіозних планів, але вірить: «Життя — це не те, що з тобою сталося, а те, як ти на це відповів. Я відповіла — любовʼю»